ЗМІ про нас. Кулуарами «Боммера»: як живе найстаріший харківський кінотеатр

Захоплива драма в шести актах, грає оркестр, у ролях — красень Рудольф Валентино, а в сюжеті — грандіозний вибух пароплава-гіганта та (увага!) моторошний момент: дивовижна й небезпечна сутичка на щоглі корабля. Так рекламували один із фільмів у харківському кінотеатрі «Боммер» у першій чверті минулого сторіччя. П’ятого березня заклад відсвяткував 113-ту річницю від заснування.

«Боммер» — один з найстаріших кінотеатрів в Україні та Східній Європі. Його відкрили в 1908 році брати-французи Боммер, власники кінобізнесу на теренах Російської імперії. Заклад пережив привласнення радянською владою, тимчасове закриття після Жовтневого перевороту (майже на рік тут було влаштоване кабаре Intime), Другу світову війну. За понад сторічну історію він декілька разів змінював назву: «Кінотеатр №5», «Кінотеатр імені Карла Маркса», потім — «імені Дзержинського», «Зустріч». Дотепер продовжує працювати, повернувши собі історичну назву «Боммер» у 2003 році.

ЗМІ про нас. Кіно під час постапокаліпсису. Як живе найстаріший в Україні кінотеатр «Боммер»

Кінотеатр «Боммер», відкритий в Харкові ще на початку минулого століття, є одним із небагатьох культурних просторів, що мають настільки довгу історію. У нульових єдиний у місті арт-хаусний кінотеатр неодноразово опинявся під загрозою закриття. Але кожного разу це спричиняло хвилі протестів і кінотеатр продовжував жити.

Наразі «Боммер» не намагаються закрити. Втім, кінотеатр давно не збирає аншлагів. Більшість із нас навряд чи зможе згадати, коли ми востаннє відвідували його. «Люк» вирішив нагадати про кінотеатр з історією, а також дослідити, чим він живе зараз.

Тейноске Кінугаса

Один з найвідоміших японських режисерів німого кіно – Тейноске Кінугаса.

Був першим режисером з Японії, чий фільм – «Перехрестя» Jujiro (1928) – вийшов у прокат в Європі.
В юності захоплювався виконанням жіночих ролей в театрі; працював як актор у кіно, а з 1922 сам займався постановкою фільмів.

Кінугаса став першим із Азії, хто виграв головний приз Канського фестивалю і постановником першого радянсько-японського фільму «Маленький утікач» (1966).
За своє життя Кінугаса поставив понад сто картин і заслужив багато нагород.

Екзотика японського німого кінематографу

Німий кінематограф Японії зовсім не схожий на кінематографи інших країн. Увійшовши в кінотеатр в Японії, середньостатистичний європейський глядач не зрозумів би, що відбувається, а виходячи з кіно був би буквально оглушеним від надмірного «навантаження» барабанної перетинки.

Так у чому справа, якщо кіно німе?
Насправді, глядачі чули звук, але він виходив не від колонок, як ми звикли, а від спеціального працівника, котрий розповідав, що відбувається на екрані.
У 1897 разом із кіно в Японії з’явилася нова професія: Бе
нсі (у перекладі-говорун). Їх робота полягала в розповіданні змісту кінодійства паралельно з його ходом. Ця професія існувала тільки в одній країні і була сприйнята глядачами. Бенсі були улюбленцями публіки, як і самі актори.

Хольгер-Мадсен та його творчість

На його професійну діяльність вплинуло акторське минуле, 17 років майбутній сценарист та кінорежисер грав у театрах, а згодом у 1908 почав зніматися у кіно.

У 1912 режисер почав працювати у великій кінокомпанії – Nordisk Film. За цей період свого життя він створив понад семидесяти німих фільмів та поїхав до Німеччини. Повернувшись, зняв лише 3 звукові роботи та відкрив свій кінотеатр.

Хольгер-Мадсен, також відомий як Форест Хольгер був так званим піонером датського кінематографа і те, що він був одним з перших, не заважало йому зняти популярні нині картини.

Кінематограф скандинавських країн

Цим поняттям зазвичай об’єднують кіно з Данії, Норвегії та Швеції. Але треба відразу ж зазначити, що ці країни мають різну культуру, тому їх кінематографи мають мало спільного.

У всіх трьох країнах фільми почали знімати ще на початку XX ст. Був період – у 1907-1914 рр., коли Данія несподівано стала поряд з кращими кінематографічними країнами Європи. Це було викликано створенням Данського інституту кінематографії і програмою державного фінансування.

Ледацюга (фр. Tire-au-flanc)

У минулій публікації розглядалася творчість Жана Ренуара, а сьогодні ми розповімо про одну із його робіт.

Французький німий фільм «Ледацюга» 1928 року критиками визнається однією з кращих дозвукових стрічок Ренуара, а Франсуа Трюффо назвав «Ледацюгу» одним із найкумедніших фільмів, знятих у Франції

Кінематограф Франції

Найпоширенішим елементом культури у Франції є кінематограф. Жодне мистецтво так точно не передає повсякденне життя і звички, роблячи їх максимально доступними для розуміння великим аудітортям.

У Франції похід в кіно є найпопулярнішим видом відпочинку: 95% французів побували в кіно хоча б один раз в житті (1). Однак перегляд фільмів не обмежується тільки кінотеатром. Щорічно Франція виробляє більше 200 фільмів, якщо додати документальні та короткометражні, ця цифра наблизиться до 250.

Якщо подивитись на телебачення котре транслює 1000 фільмів і фільми, завантажені з Інтернету, то можна порахувати, что щорічно французи дивляться близько 250 фільмів вдома і приблизно 3 фільми в кінотеатрі, тобто людина середнього віку має всі шанси побачити кілька тисяч фільмів.

Жан Ренуар

Жан Ренуар – французький режисер, фільми якого дуже глибоко вплинули на французьке кіно 1930—1950 років.

Жан з юних років цікавився творчістю. Вже у дитинстві кінематограф запаморочив його думки:
«Мені довелося довгий час ходити в кіно по три рази на день. Це означає, що в день я поглинав сім або вісім фільмів, до кінця тижня їх ставало п’ятдесят, а до кінця місяця – двісті. Я навіть і не думав про роботу в кіно. Мені здавалося, що у Франції неможливо створити щось своє», але після перегляду «Палаюче багаття» він змінив свою думку.

«Одного разу я побачив “Палаюче багаття”, з Мозжухіним в головній ролі. Публіка вила і свистіла, шокована фільмом який так відрізнявся від того, що пропонували їй інші. Я ж був в екстазі, я вирішив закинути своє ремесло, кераміку, і спробувати зайнятися кінематографом».

C 1925 року Жан брав участь у створенні фільму «Катріна, або Життя без радості», де свою першу роль зіграла його дружина.